09/03/2026
Тарас Григорович Шевченко народився 9 березня 1814 року у селі Моринці, що тоді входило до Київської губернії Російської імперії, а наразі — до Черкащини. Від тяжкого життя кріпака до одного з символів України він дійшов завдяки своїм мистецьким талантам — головним чином це живопис та поезія.
Саме живопис дав Шевченку шанс на вихід з «податного стану» — кріпацтва. Після переїзду Тараса разом зі своїм паном до Петербурга його талант помітили місцеві митці та заплатили чималий викуп за нього — тепер він був вільною людиною та продовжував розвиватися як живописець, сягаючи нових вершин схвалення.
Паралельно Тарас вправлявся у написанні віршів, згодом переїхав на українські землі, якими активно мандрував. Його твори часто піддавалися критиці, втім, публіка їх любила. У 1846 році пристав до таємного товариства — Кирило-Мефодіївського братства, а у своїх творах та й загалом по життю Шевченко обстоював революційні погляди, боротьбу проти кріпацького права та самодержавства. Цим тоді можна було накликати на себе серйозні проблеми.
Революційне агітування Шевченка змусило російських жандармів зацікавитися ним. Відбулися перші арешти кирило-мефодіївців, згодом арештували й Шевченка. Навіть за ґратами він продовжив писати, а згодом його відправили у заслання до Оренбурга, де його примусово перевели на службу в російське військо. Попри заборону, продовжив писати і малювати, закінчив цикл поезій «В казематі».
Згодом Тараса включили до складу експедиційної групи, що мала на меті дослідження Аральського моря, зокрема, ресурсів та умов для судноплавства. Під час іншої експедиції Шевченка заарештували вдруге, а потім повезли на Мангишлацький півострів (сьогодні — територія Казахстану, східне узбережжя Каспійського моря), де він сім років у дуже тяжких умовах і під суворим наглядом ніс службу. Тим не менш, продовжував творити.
Приблизно за місяць після наступного візиту митця до України під пильним спостереженням поліції його знову заарештовують, а згодом відпускають. Він надалі веде творчу, а також просвітницьку діяльність, збирає навколо себе дедалі більше людей різного штибу. Згодом йому дозволяють поїхати до Петербурга, де він і проведе останні свої роки.
Через те, скільки здоровʼя у нього забрали кріпацтво, увʼязнення та заслання, 10 березня 1861 року Тарас Шевченко помер через хворобу у доволі молодому віці — 47 років. До кінця його днів російська поліція пильно стежила за ним як за «небезпечним». Як і просив у заповіті, був перепохований «на Вкраїні милій» — на Чернечій горі біля Канева.
У своїх творах Шевченко виявляв любов до України, засуджував російський самодержавницький та кріпацький лад, поневолення Росією народів. Він намагався пробудити національну свідомість українців, повчав і спрямовував їх. І задовго після смерті продовжує це робити. Шевченко став базою української літератури та української літературної мови. Його «Кобзар» не дарма є «мастхевом» української літератури.
У 47 років помер Тарас Шевченко, а 47 років потому народився інший Тарас, котрого історія також запамʼятала як видатного українця. Тарас Боровець народився 9 березня 1908 року в селі Бистричі, що на Рівненщині (тоді — Волинська губернія Російської імперії).
Першою книжкою, за якою він вчився грамоті став «Кобзар» Тараса Шевченка, подарований колишнім вояком УНР. Боровець працює з 14 років, здобуває освіту, служить у польському війську, одружується та успішно веде бізнес. Жив у кількох кілометрах від совєтсько-польського кордону, знав про штучний голодомор, що організували большевики, — тисячі людей нелегально переходили цей кордон у пошуках їжі.
У 1932 році разом з друзями заснував підпільну організацію «Українське національне відродження», що мала займатися просвітою, насамперед молоді. За свою політичну діяльність потрапляє до польського концтабору; був випущений за 9 місяців із забороною проживати на прикордонні, тож поїхав вглиб Польщі.
1940 року за наказом президента УНР в екзилі Андрія Лівицького мав сформувати та очолити збройне формування «Поліська січ». Надихаючись тактикою повстанців Махна, готував кадри для майбутнього збройного формування. З початком німецько-совєтської війни, Тарас звертається до німецької влади з проханням забезпечити його людей як локальну міліцію зброєю та всім необхідним. Ті погоджуються за умови, що «січовики» нейтралізують совєтських партизан та парашутистів. Командир «Поліської січі» почав підписуватися подвійним прізвищем — Бульба-Боровець, через що його вояків називали «бульбівцями».
У 1941 році «бульбівці» розгромили совєтський гарнізон у місті Олевськ. Згідно зі спогадами Боровця, їм за попередньою домовленістю допомагала «Білоруська самооборона» — формування, створене німцями для протидії совєтським партизанам, що складалося з білорусів.
В Олевську Тарас Дмитрович розмістив свій штаб та започаткував Олевську республіку — локальне державне утворення, що підпорядковувалося УНР. «Польська січ» оволоділа значною територією в трикутнику Слуцьк — Гомель — Житомир. Станом на 1941 рік чисельність формування «Поліська січ» сягала 10000 бійців; зброя була частково трофейна, частково надана німцями. Основу формування складали чотири територіальні курені і розгалужена мережа локальних гарнізонів. Гарнізони діяли під синьо-жовтим прапором та встановлювали українські адміністрації на місцях, через що нерідко конфліктували з німецькими гарнізонами та комендантами.
В листопаді 1941 року німці змусили Боровця розпустити підлеглі йому підрозділи через відмову брати участь у розстрілах єврейського населення. Відразу після демобілізації Боровець втік у ліси, де створював партизанські загони. У грудні того ж року він обрав для них назву «УПА».
У січні 1942 року Андрій Лівицький (президент УНР в екзилі) ухвалив рішення про початок антинімецького повстання, щойно німці дійдуть Волги. У квітні Боровець віддав наказ пʼяти повстанським бригадам (по 100 людей) про початок боротьби з німцями. Ці бригади були поділені на малі оперативні групи (5-10 осіб) та проводили диверсії на шляхах постачання Вермахту. Переважно операції проводилися на околицях Олевська та в частині Рівненської області. За деякими даними вже у травні УПА «Поліська січ» вже налічувала до 3000 бійців.
На жаль, між українськими повстанцями мав місце конфлікт: УПА «Поліська січ» підпорядковувалася уряду УНР в екзилі, а ОУН(б) вважала, що всі українські повстанці мають підпорядковуватися Проводу українських націоналістів. Неодноразово представники ОУН(б) пропонували Боровцю співпрацю, та всяк раз на перемовинах досягти консенсусу не вдавалося — бачення сутності та призначення «бульбівців» в подальшому у сторін було надто різним. Після чергової невдалої спроби схилити «бульбівців» на свій бік, ОУН(б) без згоди Боровця переймає назву УПА для свого озброєного крила, внаслідок чого Тарас перейменовує свої загони на Українську національно-революційну армію (УНРА), а конфлікт українських повстанців, на жаль, доходить до збройних сутичок.
Згодом Боровця заарештують нацисти та, шукаючи підтримки через несприятливе становисько на полі бою, звільнять. Змушений змінити прізвище на Кононенко, він згодом керував загоном спеціального призначення у складі УНА — німецького формування, що складалося з українців та мало боротися проти совєтських партизан.
10 травня 1945 року загін Боровця здався союзникам та був інтернований в Італії. Жив деякий час у Німеччині, після чого емігрував до США, де вів політичну та публіцистичну діяльність. Помер 15 травня 1981 року в одній з нью-йоркських лікарень.
Тарас Бульба-Боровець був принциповою та ідейною людиною, талановитим командиром. Саме він заклав основи для тієї УПА, яку ми добре знаємо. Навіть під значним тиском несприятливих обставин він шукав інші шляхи, був вірним Україні до кінця.
